Повоєнні роки в Києві. Життя, у тому числі літературне, вирує. Рани, нанесені війною, поступово загоюються, виникають інші злободенні питання. Спілка письменників України наповнена плітками та інтригами. Посеред них – дівчина Клавка, яка працює секретаркою. Саме її очима описані події навколо будинку РОЛІТу, побут тогочасних письменників, Київ.
Сюжет складається здебільшого з навкололітературних розмов, подій Пленуму 1947 року, який відомий розгромом українських літераторів. Невпевнено пробігає і любовна лінія.
Найціннішим у романі є розмови героїв про літературне життя, письменників, літературу як таку. Герої роману – не патріоти і завзяті борці за вільну Україну, а інтелігенція середнього ґатунку. Вони приймають радянські правила та установки, що нам із висоти наших знань видаються справжнім злом. Героїв бентежать невиправдана критика, цькування друзів-літераторів, але праведного гніву це не викликає. Спочатку не розумієш: як так, це ж ті самі переслідування та планове знищення української культури, які ми вчили у школі. Але історія дала цей урок нам, а для героїв «Клавки» – це буденність. У них було своє життя, і боротьби в цих планах не було.
Любовна лінія пасує роману. Ні, великої любові тут годі шукати. В анотації заявлений любовний трикутник, і якщо лінія з завідувачем Відділу пропаганди ЦК Олександром Баклановим видається досить правдоподібною (для дівчини без сім’ї вдале заміжжя – чи не єдиний шанс залишити позаду напівголодне життя), то тема молодого письменника Бориса Баратинського обривається безглуздо та трохи абсурдно. Та і до останнього у Клавки почуття змінюються зі швидкістю друкованих знаків за хвилину. Він – то її кохання, якого чекала все життя, то не вартий уваги бабій.
Трохи збиває з пантелику образ Клави, який намагалася створити авторка. Часом вона наївна, недалека дівчина, аж враз видає приклад проникливості. У неї хороша освіта, та деякі банальні речі їй незнайомі. Хоча все це – речі не взаємовиключні, та все ж щоразу викликають непорозуміння.
Найсильніший момент роману письменниця приберегла на кінець. Побіжно згадані на початку твору ветерани, які віддали у боротьбі за Батьківщину здоров’я та своє майбутнє – в кінці повертають нас у сувору реальність. Від наслідків війни не заховаєшся у стінах РОЛІТу за спецпайками та дефіцитними харчами. Цькування українських письменників, моторошна остання сцена – це обличчя радянської влади, яка ні перед чим не зупиниться для досягнення своїх цілей.
Закономірно, що у Клавки це викликає гнів, і врешті-решт вона розуміє, у яких обставинах живе. Питання, чи боротиметься вона, авторка лишає відкритим.
Читати «Клавку» варто тим, хто:
- цікавиться історією української літератури та українською літературою в цілому;
- любить романи з неоднозначними жіночими персонажами;
- любить прозу, засновану на детальному вивченні архівних документів.
