Довгоочікувана стрічка про Стуса нарешті побачила світ, та чи виправдала вона покладені на неї сподівання?
Глядачі очікували сильної історичної драми, кіно про протистояння людини і радянської системи, яке бачили в «Чорнобилі». Хотілося фільму, в якому персонажам співпереживаєш, а на останніх кадрах, де показують реальних Стуса, Параджанова, Горську, Дзюбу – навіть найстійкіші мали б просльозитися. Весь фільм мало б бути відчуття несправедливості радянської влади і гордість за людей, які закладали основу відродження української культури.
Але що з цього вийшло?
Замість створення атмосфери 60-70-х років і розвитку героїв фільму, сценаристи вкладають історичні факти в діалоги персонажів. Історична хроніка викладена як у підручнику з історії.
Наратив рівня телевізійної програми «У пошуках істини». Напівпрофесійні актори читають текст у театральних декораціях. Стус нескорений, а у актора замість стержня – істерики та крики, що видаються за боротьбу з режимом.
Єдині зворушливі сцени у в’язниці – де Стус читає вірші співкамерникам, а вірменський товариш завчає їх українською – перекреслені лінією начальника тюрми та його коханця. Після цього історія Стуса та останніх днів його життя йде на другий план. У центрі – любовна драма радянських геїв. Не маю нічого проти гомосексуальних пар, але у фільмі це було максимально недоречно.
Сцена в суді, що торік спричинила скандал, і зовсім не була варта уваги. Складається враження, що сценаристи прочитали статтю про процес і коротко її переказали. Виглядає наче студентська постановка, не більше.
Добре, що такі історії з‘являються в кіно. Хотілося б, щоб радував не лише цей факт, а і сам фільм. Хороший сценарій, якого «Забороненому» забракло – це питання не голлівудських бюджетів, а таланту та кропіткої праці. І це пробачити важче, ніж посередню гру акторів.
